× "Якби ж ти знав, як хочеться жити!!!!…. як хочеться жити…"

file Питання Ткачук Ігор

  • Вічеслав
  • Вічеслав аватар Автор теми
  • Оффлайн
  • Адміністратор
  • Адміністратор
  • Україна - понад усе!
Більше
18 бер. 2014 10:29 #813 від Вічеслав
Відповідь від Вічеслав у темі Ткачук Ігор
"Бульбу їли несолену, бо на сіль не вистачало"
Автор: Фото надане Марією ТКАЧУК

Ігор Ткачук святкує з родиною 37-й день народження. У нього залишилися троє дітей. Молодшому сину Денисові — рік Ігор Ткачук святкує з родиною 37-й день народження. У нього залишилися троє дітей. Молодшому сину Денисові — рік

— У вівторок, 18 лютого, як сутички під Верховною Радою і Маріїнським парком почалися, то не сидів біля телевізора, а стояв. Переступав з ноги на ногу. Не міг ні їсти, ні пити. Весь час повторював: я мушу там бути, — розказує 35-річна Марія, дружина Героя Небесної сотні Ігоря Ткачука, 37 років. Живе в селі Велика Кам'янка Коломийського району Івано-Франківщини. Її чоловік їздив на Майдан двічі.

Вона з трьома дітьми, Євгеном, 17 років, 12-річною Іванною та однорічним Денисом, живуть на початку села в маленькій двокімнатній дерев'яній хаті, мазаній глиною. Невелике подвір'я обгороджене червоним металевим парканом.

— Просила його не їхати. Відказував: думаєш, їду туди вмирати. В мене діти малі, маю заради кого жити.

 У вівторок таки зірвався. Поїхав разом з другом із Коломиї. Той Юра розказує, що Ігорю, коли спали в Українському домі, двічі знак був попереджувальний. На нього падала фанера, якою було перегороджено прохід між сотнями. Юра встав, ту фанеру з Ігоря підняв. Тільки-но задрімав, а вона знову впала. Зранку хтось крикнув, що штурм. Чоловік вибіг у тоненьких штанях та сорочці. Ще каску встиг вхопити. Так його і знайшли. В скроню вистрелили.

Господиня запрошує до тісної кімнати. Там Дениса бавлять сестра Іванна з двома однокласницями. Ще двоє хлопців допомагають старшому Євгенові скручувати меблі. Їх для сім'ї привезла коломийська фірма. До хати заходить високий чоловік. Простягає жінці конверт із грошима. Каже, громада сусіднього села зібрала. Марія дякує, кладе конверт на шафу.

— Якби сиділа сама в хаті, то давно б з глузду з'їхала. А так є якийсь рух. Трохи забуваєшся. Кожен день хтось дзвонить, питає, в чому нуждаємося. Гроші приносять люди, яких навіть не знаю, — говорить. — Діти собі замовили комп'ютерний столик. Нині привезли. А в подарунок ще диван додали. Раніше з чоловіком мріяли про нові меблі, а грошей не хватало. А тепер і меблі є, і грошима помагають, а чоловіка нема.

Провідати онуків прийшли батьки Марії, 69-річна Ганна і 66-річний Іван Ткачуки. Мати сідає коло Марії на ліжко. Вона — інвалід І групи, не має лівої руки.

— Зять був золотою людиною. Кожен день прибігав, помагав коло господарки. Як у Київ останній раз їхав, до мене піді­йшов, погладив по спині і каже: "Не мучтеся, мамо. Нащо вам стільки робити, відпочиньте трохи", — розповідає Ганна Ткачук.

— Батька Ігор втратив перед весіллям, — продовжує дружина небіжчика. — Похоронили в четвер, а в суботу ми робили вечоринку. Вже все було замовлено, не могли відкласти. Музикантів не було, так-сяк відбули.

Раніше жили у чоловікової мами, 82 роки має. Допомогти нам нічим не могла. Бідили страшно. Для нас найбільший десерт був, як їли солодку молочну кашу. А бувало й таке, що цукру не було за що купити. Не раз бульбу їли не солену, бо на сіль не вистачало. Ігор — тракторист. Але трактора свого не мав. Трохи на заробітки їздив по будовах, — витирає очі.

— Пам'ятаю, як прийшли до тоїво хати жити в літі. Одної стіни не було взагалі. Вдень трохи порозгрібали. А вечором спати лягли майже просто неба. Зранку прокидаємося від того, що люди ходять по дорозі, трактори їздять. І то все видно. Я до чоловіка притулилася і кажу: Ігоре, дивися, ми — бомжі. А він мене обняв сильно-сильно, і давай заспокоювати: "Не переживай, все у нас буде — і хата, і в хаті".

Все життя старався робити, щоби я не відчувала нужди. Не часто ходив до церкви, але любив Біблію читати. Казав, що чоловік має жінку любити, як своє тіло. Якщо тілу холодно, то й жінку треба вбрати, якщо голодне, то й жінку нагодувати треба. Не раз казала йому: Ігоре, зима надворі, а ти в кросовках ходиш. Давай чоботи тобі купимо. А він: нащо мені чоботи? Коби діти мали в чому ходити і ти. А мені і кросовків вистачить.

Марія бере на руки Дениса. Хлопчик вередує, виривається. Підходить до баби. Та відкриває фотоальбом, показує йому тата з матір'ю. Дитина гладить світлини.

— Наче відчуває щось. Уночі погано спить. А вдень кудись руками проситься, на кути показує. Може, тата бачить — воно ж ангелятко, — говорить Ганна Миколаївна. — То фотографія, де Ігор малий. Подібні з Дениском. Вони з Ма­рією з дитинства дружили. Не раз відправлю корову пасти, хліба маслом помащу. А вони там сколєгуються, масло об траву витрут, а хлібом худобу годуют. А потім сідают на корову, возєтсі. Все разом були. В них навіть прізвища одинакові — Ткачуки.

— У школі трохи встидалисі дружити, — продовжує Марія. — А як з армії прийшов, почали зустрічатися. Мені було 16 років. Провів мене з дискотеки додому і запропонував одружуватися. Я спочатку викручувалася: давай дружити. А він: або будеш моя, або інакше не хочу.

Євген із друзями закінчують монтувати меблі. Великий коричневий диван присувають ближче до вікна. Старший брат садить на нього Дениса. Дитина лягає на нову подушку.

— Тато тішився б. Він не був жорстокий. Якби був живий і мав шанс помститися Януковичу, нічого йому не зробив би. Просто підійшов, глянув в очі і сказав: "От, і нащо то все було?" Але якби на тому Майдані постраждав хтось із нас, порвав би його на шматочки, — каже Євген. Відпрошується в матері піти з хлопцями в село. Та каже, щоб не барився.

— Мені привезли одяг Ігоря, в якому його вбили. До вчорашнього дня не наважувалася його витягнути. Аж тут із міліції подзвонили. Сказали, що треба просушити, будуть експертизу робити. На дворі дощ. Де я мала його сушити? Взяла до хати. Поки діти спали, розложила в кімнаті. Цілу ніч над ним проплакала. Просила Бога, аби дочка не прокинулася. Якби це побачила, не знаю, чи пережила б.

Марія накриває рушником Дениса, який заснув на дивані.

— Погодую дітей і сьогодні всі ляжемо спати в одній кімнаті. Бо вже кілька ночей не можемо заснути, — господиня проводить до дверей і прощається.

Після народження сина прикрасив хату квітами

— Романтичний був. Пожене корову пасти, а звідти приходить з великим букетом. Ромашки, кульбаби складе в такі композиції, що в магазині так не вміють. А як сина старшого народила в серпні, заходжу до хати з малим, а вся оця кімната квітами заставлена. Різними — польовими, з городу. В кожному куточку поставив, — розповідає Марія Ткачук про покійного чоловіка. — На останніх родах зі мною був. Я сиділа на м'ячі. А Ігор мене ззаду за спину тримав. Весь час розказував мені щось, руку гладив. Народила без проблем.

Жінка підходить до шафи. Дістає маленьку червону коробочку у вигляді серця. Показує золотий перстень.

— Подарував мені на 35 років. Знала, що грошей не має — на подарунок і не сподівалася. А він приносить зранку, простягає руку й каже: "Це тобі від усього серця", — Марія мовчить кілька хвилин. Намагається стримати сльози. — Не снився мені жодного разу. Може тому, що плакала сильно.
Долучення:

Будь-ласка, Увійти або Відкрити рахунок, щоб приєднатись до розмови.

  • Вічеслав
  • Вічеслав аватар Автор теми
  • Оффлайн
  • Адміністратор
  • Адміністратор
  • Україна - понад усе!
Більше
27 лют. 2014 22:45 #520 від Вічеслав
Ткачук Ігор був створений Вічеслав
Ткачук Ігор, 39 років. Мешканець Великої Кам'янки Коломийського району Івано-Франківської області. Загинув від пострілу снайпера 20 лютого 2014 року. Осиротіли троє діток - 17 років, 11 та кілька місяців.
Долучення:

Будь-ласка, Увійти або Відкрити рахунок, щоб приєднатись до розмови.